Дворы и задворки

    Большинство из нас выросло во дворах. Там проходило почти все свободное от школы и сна время нашего детства. Мы даже поесть в доме нормально не могли, если знали, что все уже «вышли».  Вышли во двор или вышли  на улицу. Именно там, во дворе, мы и являли миру себя-настоящих. Дворы были нашим главным миром. Нашим первым миром.

   Потому, на ходу дожевывая, мы убегали из-за стола. Или (вместо обеда) забегали в дом, макали хлеб в воду, посыпали его сахаром и - тикалы.

   Мы никогда не жили во дворцах. Нашим настоящим царством был двор. Но даже на задворках наших дворов – звучала крутая считалочка: “На златом крыльце сидели: царь, царевич, король, королевич…”

   Король двора, король города, королева класса, “коронка” (так говорили об особом ударе мячом, шайбой, кулаком) - эти слова звучали в нашей речи каждый день. Мы играли “в пекаря”, но и там можно было стать “королем”!

  Мы лазили (именно лазИли!) по огромным деревьям, пыльным чердакам и сырым подвалам. Всего-то! Но владели тогда всем миром!

   У бедного подъезда, с осыпающимся кирпичным крыльцом, мы подбирали камушки для наших рогаток, и били окна (только в сараях!) тем соседям, которые запрещали нам играть в футбол во дворе. В нашем дворе! «Идите в парк…». Угу, сейчас, «біжемо, аж перечипаємся»!

   А еще во дворе стоял сарай. В нем держали дрова и брикет. Для титана в ванной. В сараях жили старые книги и журналы, куры, удочки, санки, велосипеды, лыжи, кролики и елочные игрушки. Дети любили, когда их просили «сбегать в сарай». Особенно - вечером зимой. Почти ночью… С фонариком, ведром, в валенках на босу ногу. В  сарайных подвалах хранили картошку, капусту и консервацию. Это из легальных, взрослых вещей.

   Мы же, пацаны, прятались там сами, а еще «ховали» в подвалах самопалы, селитру и сигареты, штык-ножи и самодельные взрывпакеты, дымовухи и ракеты. Ну, а за сараем… Знаете, «засараем» – была просто другая реальность. За этими сараями мы курили (это очень плохо, но правда), строили там свои халабуды и штабы, собирали мопеды и велики из “сокровищ”, принесенных с чермета.

   За сараем мы выплавляли из свинца томагавки и кастеты, прятали луки и клады,  тушили костры мочой, “толковищу вели до кровянки”, выпиливали корпуса электрогитар, объяснялись в любви и плакали от одиночества.

   В тех, наших, дворах по-другому одевались и стриглись (поколение 70-80-х вообще старалось не стричься!), там был другой жаргон и другие игры, но мечты были те же, что и у нынешних, у нормальных детей.

   Мы - хотели быть королями. Нам хотелось выбраться “наверх”. В любви, профессии, удаче, дружбе, спорте…  И хотя верх у каждого был свой, теперь, (через 45 лет после нашего детства) точно могу сказать – все получили то, что хотели.

   Памяти наших родителей и настоящих друзей, дворам и задворкам нашего города - посвящаются эти истории.

Генеральний план Олександрії 1784 року

Сьогодні кожен з нас творить нову історію Олександрії

 
    Ми, жителі Олександрії, користуємося багатющим спадком. Перш за все - вдало обраним місцем проживання. Наші предки підкорили собі ландшафт, простір і час, заснувавши першопоселення на перетині двох річок, під їх захистом. Роздивіться уважно географічну карту місцевості… Проект виявився вдалим, на декілька тисяч років!

   Коли ж справа дійшла власне до міста, невідомі архітектори вклали в Олександрію «міцний скелет». Це – генеральний план Старого Міста. Саме там закладені такі важливі показники, як пропорції наших вулиць, розміри тротуарів та майданів. Гармонійне співвідношення цих частин відчувається у Старому місті і оком, і шкірою, і душею. Тут гарна енергетика. Тут солодко спиться і мріється. Цей простір намолений, наспіваний, намріяний. Тисячі людей різних етносів і віросповідань з любов'ю творили його.  

   Архітектурна спадщина Олександрії. Пожежна вежа, будинок Пищевіча, приміщення театру, земства, аграрного коледжу… Ми повинні бути впевнені,  що вони  служитимуть нашому місту і після того, як зруйнуються або будуть демонтовані «сериє многоетажкі». І це залежить від кожного з нас! Бо зараз – наша черга жити!

   Новітній час тільки примножує цей спадок і вимагає нашої участі. А нового у місті так багато, що ми його вже й не помічаємо. А воно, як діти під ногами – усюди. 

   Замість знищених - збудовані нові церкви і написані нові ікони. Ми вже звикли до нової і різноманітної їжі з усього світу. До якісної музики, одежі, парфумів і квітів… І за кожною з цих речей - людина  і її вчинок! Смілива людина, яка стала першою!

   Відкрив же хтось першу в Олександрії справжню кав'ярню чи сауну, приватну газету, радіо чи телеканал, магазинчик «на районі» чи авто мийку? Ви також маєте зробити вчинок! Можливо, для початку, просто посадити дерево, чи прибрати берег річки після чужого пікніка. Кожна людина щосекунди має робити вибір.   

   З`явилися приватні зоопарки. Вже створені нечувано-сміливі інтер`єри та меблі. Будівельні матеріали та інструменти. Є вже фантастична побутова техніка. Якісні системи зв`язку і інформаційні ресурси… Різноманітні дитячі і дорослі: ігри, стилі одягу, сленгу і зачісок. І за кожним відкриттям – людина, схожа на вас.

   В нашому місті діють байкери - новітні лицарі (чи козаки-характерники?). Не тільки доміно, а вже дельта- і параплани, акваланги і альпіністське спорядження цікавлять олександрійців нашого часу. Дивіться: нові автомобілі створили  нову автомобільну етику. Місто людей – еволюціонує!

Після радянської одноманітності - Олександрія знову заговорила  багатьма іноземними мовами. Так вже було на наших землях у княжу й козацьку добу.

   У наших школах з`явились нові предмети і можливості їх вибору. Є різні школи, садочки, училища, методики і  стилі викладання. Вибір за нами.  

   Нові дитячі гуртки, театральні і танцювальні студії, спортивні секції вже зліпили покоління нових людей. В місті народилася нова музика, як аматорська, так і професійна. Працюють народні майстри, художники і дизайнери. А маршрути мандрівок, що пропонують місцеві агенції – просто вражають! Та вибір – за нами. 

   Закордонні олександрійці, несуть Світ - в Олександрію і представляють Олександрію - Світові. З любов`ю і не за гроші самі городяни створили квітники біля під`їздів і дитячі майданчики. Творять це активні люди. Включаючи креативних пенсіонерів, які не сумують за «есересером». Люди змінюються самі і змінюють на краще світ навколо себе. 

   Олександрію оточують неначе ті ж самі села, з тими ж самими назвами. Але вже без колгоспного рабства. А місцеві фермери дозволяють собі нечувані раніше (не те, що в селі, у місті!) розкоші: ретроавтомобілі, білліард, басейни, тренажерні зали, екзотичну їжу і мандрівки… Це - їх вибір!

   Пластичність, різноманітність, гнучкість мислення - визначальні якості успішних людей. Особиста воля і гідність для багатьох стають важливішими за матеріальні статки! 

Ми самі повертаємо свою правдиву історію. І вона змінює нас.    Ми самі можемо визначати, що з історії вважаємо своїм. І «попоки». Одні включають «себе коханого» у невеличкий історичний контекст. Наприклад,  від себе  і «аж по мамине дитинство». Другі - «аж по прапрадідові війну». Дехто ж вважає своїм усе - від трипільців і до своїх (ще ненароджених!) правнуків. З тим і живемо… Бо вибір – за нами!

   Квочка, за 21 день висиджує курчаток. Справжніх! Живих і пухнастих! І вони зразу починають самостійно ходити, їсти і співати. За 21 день! Ті ж люди, що десятиліттями «гріють під собою дивани» - не висиджують нічого. І зникають разом з диванами...

   «Славетне» місто шахтарів – померло. Тож хай живе нова Олександрія! 

    Олександрія, в якій все більше людей розуміють, що салат «олів`є» - не може бути національною їжею, а «первоємайа» – святом… Так само і «дів`ятіетажка» - не може бути Батьківщиною. Бо за них не хочеться вмерти.  

   Зробіть свій вчинок! Зробіть свій внесок в історію з любов`ю! Бо усе, що робиться з любов`ю – приречене на успіх!

   Зараз – наша черга жити.  А доля – вона тільки для бажаючих!

 «Мы есть. Были. И будем мы.»

Андрей Легит

Арабский: الإسكندرية  al-Iskandariyya

Греческий: Ἀλεξάνδρεια

Єгипетский арабский: اسكندريه  Eskendereyya

Русский: городъ Александрія

Немецкий: Die Schtadt Аlexandria

Суржик: город Александрій

Украинский: місто Олександрія

Романтичное и сочное слово, с тысячелетней историей. И уникальный, неповторимый городок в Центральной Украине…

 Да, это было дивное местечко, которым управляла русская администрация, большая половина мещан была евреями, разростались украинские пригороды, еще существовали дворяне, и дальше, до самого неба, множились села…

И там, под небом, в бескрайних степях, сотни лет тянулось нескончаемое цыганское кочевье. На курганах – дремали половецкие и скифские «бабы». И снилось им козацкое прошлое, как последняя сказочная эпоха… (А может «баб» пугало будущее музейное бытьё-забытьё?)

Много людей «топталось» по этой земле. В разное время. Киммерийцы, скифы, сарматы, торки, половцы, украинцы, поляки, литовцы, турки, немцы, русские, татары, сербы…

Да и сама Александрия никогда не была мононациональна, замкнута на себе. Тут всегда был маленький  Вавилончик…

   «Выписка из подворной переписи населения Александрии за 1886 год.

По национальности.

Евреи – 2228.

Малороссы – 1802.

Великороссы – 1124.

Поляки – 134.

Молдаваны – 42.

Немцы -20.

Прочие – 34.

Итого 5384.»

Документ приводит краевед Федор Николаевич Мержанов в своей рукописи «Александрия до октябрьськой революции. 1896-1919 гг..»

Визуально Александрия в конце ХІХ - начале ХХ века выглядела весьма екзотично. Большинство построек – одноэтажные, с крышами из соломы и камыша. Были районы с хатами-мазанками, где звучал украинский язык, были улочки с халупками еврейской бедноты,  где говорили на идиш, и русскоязычный центр городка – с каменными домами и мостовой, с четырьмя каменными церквами и двумя синагогами. 

На центральных улицах в одно – и двухэтажных домах жили багатые люди: врачи, купцы, хозяева мельниц, маслобоек и заводиков, отставные военные, чиновники и т.д.

Евреи и украинцы, русские и молдаване,
поляки и немцы жили тут вместе несколько веков. Все они и создавали неповторимо-барокковую атмосферу нашего степного городка.  
Что касается калейдоскопа архитектурных стилей Александрии конца ХІХ – начала ХХ веков, то он, безусловно, заслуживает отдельного исследования.

Александрию окружало три десятка ветряных мельниц. Их крылья вращались для всех. Даже для медведей, которых водили цыгане. А еще были караимские шапочки на заключенных местной тюрьмы… На разных шеях – крестики, цепочки, намыста, ладанки, засаленые веревочки и шелковые платки. Плюс гусарские мундиры, еполеты, ментики и кивера,  - на военных. И «Козаки Мамаи» - почти в каждой украинской хате.   

Знал наш город и напудренные парики на мужчинах, знал и чубы, пейсы, «горшки», бакенбарды и бороды. Яркие картинки…

Александрия продолжала «вавилонится» и в таком «спокойном» столетии как ХХ-ое. Так исторически сложилось, что во время фашистской оккупации в городе пребывало необыкновенно много граждан нацистской Германии.

В 60-х годах – в Александрийской школе механизации несколько лет обучались граждане социалистической Кубы. Сама школа разместилась в бывшей синагоге, где афроамериканцы и готовились стать комбайнерами, чтоб собирать сахарный тростник на тропическом острове Свободы. А спортом кубинские студенты занимались в Троицкой гимназической церкви. От синагоги до нее было всего 120 метров. Очень удобно…

В 80-х город активно общался с гражданами капиталистической Франции. Они налаживали выпуск магнитных пускателей на АЭМЗ. В Александрии ХХХХХ лет жило, около сотни молодых французов. Семейные – вместе с детьми. Некоторые французские дети говорили на шести языках. Да и их родители, тоже…

Обогащали  и делали разнообразней городскую культуру и языковую среду прошлого, ХХ века, и семьи военнослужащих, которые по-нескольку лет проживали «за железным занавесом», а потом возвращались в Александрию отовсюду. А были еще и моряки, которые служили на торговом и пассажирском флоте, пенсионеры (с севера), шахтеры-эмигранты (из окрестных сел),  заводские и фабричные рабочие (в большинстве своем тоже «не местные»)… Да и кого вообще можна назвать «местными»?  

***

Это один из наиболее дисскусионных вопросов современной мировой истории – вопрос о том, с какого времени на той или иной территории жили люди? Что это были за люди? Когда впервые появились их поселения? И представителями какой культуры они были?

Точно так же спорят и местные краеведы, пытаясь определиться с возрастом нашей Александрии и близлежащих сел. Касаясь этой темы, считаю необходимым договориться о терминах.

«Время возникновения первого поселения», и «время административного распоряжения» об основании населеного пункта – это разные события и разные понятия. Хронологически, между ними может быть «расстояние» в тысячи лет.

Но эти тонкости - для ученых. Если же вы, читатели этой книги, не занимаетесь узкопрофессиональными исследованиями, пожалуйста, мыслите шире. Охватывайте воображением как можно больший временной отрезок.

Нас, простых людей, принуждают праздновать мелочные юбилеи, созданные кабинетными «распоряжениями» начальства.

А мы, вопреки им, должны видеть и понимать епохальные процесы и взаимосвязи.

Особенно учитывая определенную цикличность в расцвете и упадке множества цивилизаций, империй, государств и культур…

Важно также помнить, что мы живем в Центральной Украине, в одном из древнейших очагов мирового земледелия, традиции котрого возникли тут еще во времена трипильской культуры. Это научно установленный факт.

Неоднократно эти традиции прерывались и возрождались, прерывались и возрождались… По разным причинам.

Но люди жили на этих землях давным давно. Давным давно – это примерно шесть-семь тысяч лет. Вот о такой исторической дистанции нужно бы помнить, когда мы касаемся прошлого нашего края, который ныне, (безусловно временно) называют Кировоградщина-Александрийщина.

Постоянное столкновение культур в рамках одного региона, которое происходило в течении нескольких тысяч лет на наших землях - создало особое поликультурное пространство.

Мы присутствуем в нем «только миг». Благодаря своей сложной рецептуре, оно (пространство) имеет свои плюсы и минусы.

Знать и понимать это  - долг зрелого человека. Каждый из нас имеет время для счастья, и глупо разбрасываться им.

После нас – тут снова будут жить люди. Большие и маленькие. Какой бы национальности они ни были. И какую бы религию они не исповедовали в этом, или следующем тысячелетии… Уж больно привольна эта земля!

«Что было, то и будет, и что делалось, то и будет делаться оно, и нет ничего нового под солнцем!» 

(Еклезиаст, 1,9)

«Ми є. Були. І будем ми.»

Андрій Легіт

Арабська: الإسكندرية  al-Iskandariyya

Грецька: Ἀλεξάνδρεια

Єгипетська арабська: اسكندريه  Eskendereyy

Латинська: Alexandria  

Російська: городъ Александрія

Німецька: Die Schtadt Аlexandria

Суржик: город Александрій

Українська: місто Олександрія

   Барвиста, соковита назва, що має тисячолітні відлуння. І дивне містечко у Центральній Україні…

   Так, це було дивне містечко, де діяла російська адміністрація, більша половина міщан була єврєями, розросталися українські околиці, ще існували дворяни, а далі - множилися села до самого неба…*

   А там, під небом, в безкраїх степах, сотні років тяглося нескінченне циганське кочів`я. На курганах – куняли половецькі та скіфські «баби». І марилось їм козацьке минуле, як остання казкова доба… (А може, їх жахало музейне майбуття-забуття?)

    Багато людей «товклося» в цих краях.  В різні часи. Кімерійці, скіфи, сармати, торки, половці, українці, поляки, литовці, турки, німці, росіяни, татари, серби… 

   Та й сама Олександрія ніколи не була мононаціональна, замкнена на собі. Наше місто завжди було маленьким Вавилончиком…

   «Выписка из подворной переписи населения Александрии за 1886 год.

По национальности.

Евреи – 2228.

Малороссы – 1802.

Великороссы – 1124.

Поляки – 134.

Молдаваны – 42.

Немцы -20.

Прочие – 34.

Итого 5384.»

   Документ наводить краєзнавець  Федір Миколайович Мержанов у своєму рукописі «Александрия до октябрьськой революции. 1896-1919 гг..»

   Візуально Олександрія на початку ХХ століття виглядала теж досить екзотично. Більшість споруд – одноповерхові, вкриті соломою та очеретом. Були україномовні кутки з хатами-мазанками, а також вулички з халупками єврейської бідноти, де говорили на ідиш, і  російськомовний центр міста - з кам`яними будинками та бруківкою, з чотирма цегляними церквами та двома синагогами.

   На центральних вулицях в одно - та двоповерхових будинках проживали заможні люди: лікарі, купці, власники млинів, олійниць та заводиків, відставні військові, чиновники, тощо.

   Українці і євреї, росіяни і молдовани, поляки і німці жили тут вкупі декілька століть. Всі вони разом створювали неповторну барокову* атмосферу нашого степового містечка.

   Олександрію оточували майже тридцять вітряних млинів. Їх крила оберталися для всіх. Навіть для ведмедів, яких водили цигани. А ще були караїмські шапочки на ув`язнених міської тюрми… На різних шиях - хрестики, ланцюжки, намиста, ладанки, туриця, мотузочки і шовкові хустки. Були еполети, гусарські мундири, ментики, ківера - на військових. І «Козаки Мамаї» - майже у кожній українській хаті.

Знало наше місто й напудрені перуки на чоловіках, а також чуби, пейси, «горщики», бакенбарди і бороди. Яскрава картина…

   Олександрія продовжувала «вавілонитись» і в такому «спокійному» столітті як ХХ-те. Так історично склалося, що під час окупації 41- 43 рр. в місті перебувала  надзвичайно велика кількість громадян нацистської Німеччини.

У 60-х роках - в Олександрійській школі механізації декілька років навчалися громадяни соціалістичної Куби. Школа знаходилася у приміщенні колишньої синагоги, де афроамериканці й готувалися стати комбайнерами для  прибирання цукрової тростини на тропічному острові Свободи. А спортом кубінські студенти займалися у Троїцькій гімназійній церкві. Від синагоги до неї було 120 метрів. Це дуже зручно…  
 

   У 80-х місто активно спілкувалося з громадянами капіталістичної Франції. Вони налаштовували виробництво магнітних пускачів заводу ОЕМЗ. В Олександрії ХХХХХ років жило тоді близько 80 молодих французів. Сімейні – разом з дітьми. Деякі з тих дітей знали шість мов. Та й їхні батьки – не менше.

Збагачували та урізноманітнювали культуру та мови міського середовища минулого, ХХ століття, також сім`ї військовослужбовців, що по декілька років проживали за «залізною завісою», а потім  поверталися до Олександрії звідусюди. А ще були моряки, які працювали на торгівельному та пасажирському флоті, пенсіонери-заробітчани (з «сєвєра»),  шахтарі-емігранти (з навколишніх сіл), та робітники заводів (переважно теж «нетутешні»)… Та й кого взагалі можна називати «тутешнім»?

***

   Це одне з найбільш дискусійних питань сучасної світової історії – питання про те, з якого часу на тій чи іншій території жили люди? А також, що то були за люди? Коли з`явилися їх перші поселення? І до якої культури вони належали?

   Так само сперечаються й місцеві краєзнавці, намагаючись визначитися з віком нашої Олександрії та навколишніх сіл. Торкаючись цієї теми, вважаю за необхідне домовитися про терміни.

   «Час виникнення першопоселення», та «час оголошення адміністративного розпорядження» про заснування населеного пункту – це різні події і різні поняття. Хронологічно, між ними може  пролягати відстань у тисячі років.

   Та ці тонкощі  - для науковців. Якщо ви, читачі цієї книги, не плануєте вузькопрофесійне дослідження, мисліть ширше. Охоплюйте уявою якнайбільший шмат історії.

   Нас, простих людей, примушують відзначати дріб’язкові ювілеї, започатковані кабінетними «розпорядженнями» влади.

   Але ми, всупереч їм, маємо розуміти епохальні процеси і взаємозв`язки.

   Особливо враховуючи певну циклічність в розквіті та занепаді багатьох цивілізацій, імперій, держав і культур…

   Важливо також не забувати, що ми живемо у Центральній Україні, в одному з найдавніших осередків світового землеробства, традиції якого виникли тут ще за часів трипільської культури. Це  науково доведений факт.

   Неодноразово ці  традиції переривалися і відроджувалися, переривалися і відроджувалися… З різних причин.

   Але люди живуть на цих землях з давніх давен. Здавен – це приблизно шість-сім тисяч років. Ось про таку історичну дистанцію я й пропоную пам’ятати, торкаючись  минулого нашого краю, тієї території, що нині, (безумовно тимчасово), зветься Кіровоградщина-Олександрійщина.

   Постійне зіткнення культур в межах одного регіону, яке відбувалося тут протягом декількох тисяч років – і створило місцевий полікультурний простір.

   Ми – присутні в ньому лише на мить. Завдяки своїй складній рецептурі, він (простір) має свої плюси й мінуси.

   Знати і розуміти це  – доля зрілої людини. Кожен з нас має час для щастя, тож не марнуймо його.

   Після нас - тут знову житимуть інші люди. Дорослі і діти. Якої б національності вони не були. І яку б релігію вони не сповідували в цьому, чи наступному тисячолітті… Дуже вже гарний край!

   «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно, - і немає нічого нового під сонцем!» 

(Еклезіяст, 1,9)