Барокові закапелки Олександрії

«Ми є. Були. І будем ми.»

Андрій Легіт

Арабська: الإسكندرية  al-Iskandariyya

Грецька: Ἀλεξάνδρεια

Єгипетська арабська: اسكندريه  Eskendereyy

Латинська: Alexandria  

Російська: городъ Александрія

Німецька: Die Schtadt Аlexandria

Суржик: город Александрій

Українська: місто Олександрія

   Барвиста, соковита назва, що має тисячолітні відлуння. І дивне містечко у Центральній Україні…

   Так, це було дивне містечко, де діяла російська адміністрація, більша половина міщан була єврєями, розросталися українські околиці, ще існували дворяни, а далі - множилися села до самого неба…*

   А там, під небом, в безкраїх степах, сотні років тяглося нескінченне циганське кочів`я. На курганах – куняли половецькі та скіфські «баби». І марилось їм козацьке минуле, як остання казкова доба… (А може, їх жахало музейне майбуття-забуття?)

    Багато людей «товклося» в цих краях.  В різні часи. Кімерійці, скіфи, сармати, торки, половці, українці, поляки, литовці, турки, німці, росіяни, татари, серби… 

   Та й сама Олександрія ніколи не була мононаціональна, замкнена на собі. Наше місто завжди було маленьким Вавилончиком…

   «Выписка из подворной переписи населения Александрии за 1886 год.

По национальности.

Евреи – 2228.

Малороссы – 1802.

Великороссы – 1124.

Поляки – 134.

Молдаваны – 42.

Немцы -20.

Прочие – 34.

Итого 5384.»

   Документ наводить краєзнавець  Федір Миколайович Мержанов у своєму рукописі «Александрия до октябрьськой революции. 1896-1919 гг..»

   Візуально Олександрія на початку ХХ століття виглядала теж досить екзотично. Більшість споруд – одноповерхові, вкриті соломою та очеретом. Були україномовні кутки з хатами-мазанками, а також вулички з халупками єврейської бідноти, де говорили на ідиш, і  російськомовний центр міста - з кам`яними будинками та бруківкою, з чотирма цегляними церквами та двома синагогами.

   На центральних вулицях в одно - та двоповерхових будинках проживали заможні люди: лікарі, купці, власники млинів, олійниць та заводиків, відставні військові, чиновники, тощо.

   Українці і євреї, росіяни і молдовани, поляки і німці жили тут вкупі декілька століть. Всі вони разом створювали неповторну барокову* атмосферу нашого степового містечка.

   Олександрію оточували майже тридцять вітряних млинів. Їх крила оберталися для всіх. Навіть для ведмедів, яких водили цигани. А ще були караїмські шапочки на ув`язнених міської тюрми… На різних шиях - хрестики, ланцюжки, намиста, ладанки, туриця, мотузочки і шовкові хустки. Були еполети, гусарські мундири, ментики, ківера - на військових. І «Козаки Мамаї» - майже у кожній українській хаті.

Знало наше місто й напудрені перуки на чоловіках, а також чуби, пейси, «горщики», бакенбарди і бороди. Яскрава картина…

   Олександрія продовжувала «вавілонитись» і в такому «спокійному» столітті як ХХ-те. Так історично склалося, що під час окупації 41- 43 рр. в місті перебувала  надзвичайно велика кількість громадян нацистської Німеччини.

У 60-х роках - в Олександрійській школі механізації декілька років навчалися громадяни соціалістичної Куби. Школа знаходилася у приміщенні колишньої синагоги, де афроамериканці й готувалися стати комбайнерами для  прибирання цукрової тростини на тропічному острові Свободи. А спортом кубінські студенти займалися у Троїцькій гімназійній церкві. Від синагоги до неї було 120 метрів. Це дуже зручно…  
 

   У 80-х місто активно спілкувалося з громадянами капіталістичної Франції. Вони налаштовували виробництво магнітних пускачів заводу ОЕМЗ. В Олександрії ХХХХХ років жило тоді близько 80 молодих французів. Сімейні – разом з дітьми. Деякі з тих дітей знали шість мов. Та й їхні батьки – не менше.

Збагачували та урізноманітнювали культуру та мови міського середовища минулого, ХХ століття, також сім`ї військовослужбовців, що по декілька років проживали за «залізною завісою», а потім  поверталися до Олександрії звідусюди. А ще були моряки, які працювали на торгівельному та пасажирському флоті, пенсіонери-заробітчани (з «сєвєра»),  шахтарі-емігранти (з навколишніх сіл), та робітники заводів (переважно теж «нетутешні»)… Та й кого взагалі можна називати «тутешнім»?

***

   Це одне з найбільш дискусійних питань сучасної світової історії – питання про те, з якого часу на тій чи іншій території жили люди? А також, що то були за люди? Коли з`явилися їх перші поселення? І до якої культури вони належали?

   Так само сперечаються й місцеві краєзнавці, намагаючись визначитися з віком нашої Олександрії та навколишніх сіл. Торкаючись цієї теми, вважаю за необхідне домовитися про терміни.

   «Час виникнення першопоселення», та «час оголошення адміністративного розпорядження» про заснування населеного пункту – це різні події і різні поняття. Хронологічно, між ними може  пролягати відстань у тисячі років.

   Та ці тонкощі  - для науковців. Якщо ви, читачі цієї книги, не плануєте вузькопрофесійне дослідження, мисліть ширше. Охоплюйте уявою якнайбільший шмат історії.

   Нас, простих людей, примушують відзначати дріб’язкові ювілеї, започатковані кабінетними «розпорядженнями» влади.

   Але ми, всупереч їм, маємо розуміти епохальні процеси і взаємозв`язки.

   Особливо враховуючи певну циклічність в розквіті та занепаді багатьох цивілізацій, імперій, держав і культур…

   Важливо також не забувати, що ми живемо у Центральній Україні, в одному з найдавніших осередків світового землеробства, традиції якого виникли тут ще за часів трипільської культури. Це  науково доведений факт.

   Неодноразово ці  традиції переривалися і відроджувалися, переривалися і відроджувалися… З різних причин.

   Але люди живуть на цих землях з давніх давен. Здавен – це приблизно шість-сім тисяч років. Ось про таку історичну дистанцію я й пропоную пам’ятати, торкаючись  минулого нашого краю, тієї території, що нині, (безумовно тимчасово), зветься Кіровоградщина-Олександрійщина.

   Постійне зіткнення культур в межах одного регіону, яке відбувалося тут протягом декількох тисяч років – і створило місцевий полікультурний простір.

   Ми – присутні в ньому лише на мить. Завдяки своїй складній рецептурі, він (простір) має свої плюси й мінуси.

   Знати і розуміти це  – доля зрілої людини. Кожен з нас має час для щастя, тож не марнуймо його.

   Після нас - тут знову житимуть інші люди. Дорослі і діти. Якої б національності вони не були. І яку б релігію вони не сповідували в цьому, чи наступному тисячолітті… Дуже вже гарний край!

   «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитися воно, - і немає нічого нового під сонцем!» 

(Еклезіяст, 1,9)